На минулому тижні вiдбувся доленосний виконком Федерації
футболу України. Саме на ньому було названо ім'я нового
головного тренера збірної України з футболу. Чомусь, рішення,
яке було на ньому прийнято, мало кого здивувало.
По-перше, залишаючи свій пост, Олег Блохін, ніби порекомендував
Григорію Суркісу людину, яка досконало знає стан справ фактично
у всіх збірних, на своє місце. Це як у тій пісенці: "Спросите,
как его зовут?"... Ми-хай-ли-чен-ко!!!
По-друге, два найуспішніші українських клубних тренери з
чемпіонату країни - Мирон Маркевич і Олег Протасов, ніби
відмовилися від пропонованої роботи. А поєднувати дві посади
також не захотіли... Що ж, засуджувати їх важко, адже навіть
досвід Валерія Васильовича Лобановського говорить про те, що
поєднання посади клубного тренера і тренера збірної бажаного
ефекту не приносить. А кидати клуб, коли у нього і так досить
непогано йдуть справи у чемпіонаті напівдорозі ("Металіст" і
"Дніпро"), щонайменше нерозумно.
По-третє, відома пристрасть Григорія Суркіса до призначення
тренером збірної передставника так званої динамівської школи
(Йожеф Сабо, Валерій Лобановський, Леонід Буряк, Олег Блохін),
до якої і належить Михайличенко. На його користь говорить і той
факт, що тренер-іноземець з іменем (наприклад, Марчело Ліппі чи
Фабіо Капелло, який врешті віддав перевагу нашим майбутнім
суперникам по групі англійцям), навколо можливого призначення
якого здіймалося скільки галасу в засобах масової інформації, до
України навряд чи приїхав би. Оскільки такі тренери дорожать
своїм реноме і ставити під удар свою репутацію, хай навіть за
величезні гроші, навряд-чи захочуть. Хоча, як свідчить досвід
роботи таких тренерів, як Філіп Трусьє, Бора Мілутіновіч, Гус
Хіддінк, Дік Адвокат з не грандами світового футболу, такий
варіант був би цілком прийнятний. Але...
До головних аргументів прибічників призначення Михайличенка
належить те, що він зробив нашу молодіжну збірну віце-чемпіоном
Європи (звичайно, це колосальний успіх) і на базі цієї "молодіжки"
можна було б будувати оновлену збірну України. Так то воно так,
та знову наштовхуємося на кілька "але"...
По-перше, більшість гравців "срібного складу" молодіжної
збірної далеко не завжди потрапляють до основи своїх клубів, а
для деяких навіть потрапляння на лаву запасних є неабияким
успіхом. ЇЇ лідери, такі, наприклад, як Артем Мілевський і
Олександр Алієв чомусь так і залишилися вічно подаючими надії.
Наче й мають прогресувати хлопці, а насправді бачимо явний
регрес. Хоча є звичайно і винятки, як, наприклад, Андрій Пятов
чи Руслан Фомін, якого, на жаль, травма вибила з колії.
По-друге, усі лаври від успіху збірної на чемпіонаті Європи
Михайличенку, на мою думку, дісталися не зовсім заслужено. Мало
хто пам'ятає, що фундамент майбутнього успіху закладав ще у
відбірному циклі Павло Яковенко. Зрештою, він працював із цією
збірною не один рік, а Михайличенко - лише на завершальному
етапі. На користь такої гіпотези говорить і той факт, що вже
"збірні Михайличенка" безславно провалили два наступні відбірні
цикли. А ганебна поразка 0:3 болгарській "молодіжці" ще й досі
не дає спокійно спати прихильникам наших збірних. Варто згадати
і свіжіший приклад: недавня гра нашої "молодіжки" на виїзді з
турецькими однолітками. Той, хто бачив цей матч, думаю
погодиться, що з нашої команди відверто знущалися. Невже збірна
Михайличенка нічого, крім як виконувати роль глядачів у виставі,
яку запропонували турки, не могла?
По-третє, подібна ситуація спостерігалася і в київському
"Динамо". Так, Олексію Михайличенку довелося прийняти команду в
тяжкий момент - після смерті Валерія Васильовича Лобановського.
Деякий час команда котилася по інерції, по тій траекторії, яку
заклав покійний тренер. В цей час Михайличенко, вже в якості
головного тренера, виграв фактично все на внутрішній арені, але,
як тільки справа доходила до єврокубків...
Врешті-решт, після безславного домашнього програшу заштатному
турецькому "Трабзонспору" Михайличенка звільняють з "Динамо".
Справа тут навіть не у рахунку (1:2), а у тій ганебній і
безвольній грі, яку продемонструвала команда. Чомусь такої гри у
виконанні національної збірної бачити не хочеться. Потенційний
шлях збірної Михайличенка - це шлях збірної Буряка, якого також
свого часу було призначено тренером національної збірної. Я
свідомо оминаю постать Олега Блохіна і провальний виступ його
команди в останньому відбірному циклі. Думаю, людина, яка вивела
національну команду до вісімки кращих у світі, на толерантне
ставлення до своєї персони заслужила. Але роблячи висновки з
минулих інерційних виступів команд, які тренував Михайличенко,
страшно навіть уявити, як закінчиться наступний відбірний цикл
для нашої збірної.
Втім, природа українського уболівальника влаштована таким чином,
що він до останнього вірить у чудо. Навіть коли його команда
програє майбутньому чемпіону світу за 5 хвилин до кінця матчу із
рахунком 0:3. Тому, мабуть, якщо рішення вже прийнято, то не
залишається нічого іншого, як побажати успіху Олексію
Михайличенку і його збірній. Хоча, чому його? Нашій…
Олександр Данник
