|
>>>
П'ЯТЬ КІЛЕЦЬ
ОЛІМПІЙСЬКА СЛАВА
ПОЛТАВЩИНИ
 Лише
24 дні залишилося до початку ХХІХ Олімпійських ігор - найголовнішої
спортивної події цілого чотирирічного циклу. Вже 8 серпня о 8-й годині
вечора за місцевим часом у столиці Китаю Пекіні, на головному стадіоні
запалає олімпійський вогонь.
Наша полтавська земля тісно пов'язана з олімпійським рухом. У
відродження сучасних Олімпійських ігор зробив свій величезний внесок наш
земляк Олексій Бутовський, який ще наприкінці ХІХ століття входив до
складу першого Міжнародного Олімпійського комітету, який і прийняв
рішення про проведення перших сучасних Олімпійських ігор 1896 року в
Афінах. Також наші земляки, спортсмени, які народилися на Полтавщині і
починали тут своє сходження до спортивних вершин, виступали (починаючи з
1952 року) на всіх Олімпійських іграх, за винятком Ігор 1984 року в
Лос-Анджелесі, які бойкотувало колишнє радянське керівництво. А найпершу
в історії золоту олімпійську медаль серед усіх українських спортсменів
завоювала наша землячка, гімнастка Ніна Бочарова. Виступлять наші
земляки і в Пекіні.
Напередодні початку Олімпійських ігор «Полтавщина-Спорт» розпочинає
розповідь про наших видатних земляків, які ставали чемпіонами і
призерами Олімпійських ігор.
Нiна Бочарова
 Відомо,
що найпершою олімпійською чемпіонкою з Радянського Союзу (збірна СРСР
дебютувала на Олімпійських іграх 1952 року в Хельсінкі) була російська
легкоатлетка Ніна Пономарьова. Але після того, як Радянський Союз
розпався, українські спортивні історики та статистики почали з'ясовувати,
хто ж виборов першу золоту олімпійську медаль із представників нашої,
незалежної зараз, країни. Виявилося, що першою на найвищу сходинку
п'єдесталу пошани зійшла невисока дівчина, яка народилася у селі
Супрунівка під Полтавою Ніна Бочарова (24 вересня 1924 року). Вона вже у
перший день XV літніх Олімпійських ігор, 20 липня 1952 року, завоювала
золоту медаль за виступ у вправі на гімнастичній колоді.
Займатися спортом Ніна розпочала у Супрунівській
школі, де учителем фізкультури працював Петро Степанович Павлюк. Саме
він розгледів у занадто темпераментному дівчиську майбутню зірку
всесвітнього масштабу. За різноманітні імпровізації, котрі не
вписувалися у рамки класичних систем фізичної культури, і закінчувалися
для Ніни синцями і травмами, Петро Степанович нерідко забороняв школярці…
відвідувати спортзал. Та спортзал для Бочарової перетворився на другу
домівку. Інколи Ніну доводилося силою виводити зі спортзалу, щоб вона не
залишилася в ньому… ночувати. Але згодом, помітивши прогрес своєї
учениці, учитель перевів її до відділення спортивної гімнастики
Полтавської школи фізкультури.
У 14 років Ніна Бочарова стала чемпіонкою України
по середньому юнацькому віку, а в 15 - дебютувала в чемпіонаті
республіки серед дорослих. Гімнастичний талант та майстерність дозволили
їй стати не лише зіркою спортивної арени, а й манежу полтавського цирку
уславленого Івана Шемякіна. Після закінчення школи Бочарова вступає до
Полтавського педінституту на філологічний факультет, але згодом стає
студенткою Київського інституту фізкультури. Захищаючи кольори
українського товариства "Буревісник", наша землячка вигравала першість
країни серед профспілок, а у 1949 році сенсаційно стає чемпіонкою СРСР в
багатоборстві з сумою балів - 115,55.
У 1952 році радянські спортсмени дебютували на
Олімпійських іграх у Хельсінкі. А за рік до цієї події Ніна Бочарова
виграла чемпіонат СРСР зі спортивної гімнастики в окремих вправах на
брусах і колоді, і стала членом олімпійської збірної. Поїздка до столиці
Фінляндії не була легкою: полтавці довелося відчути на собі підвищений
тиск органів КДБ, адже під час війни вона перебувала на окупованій
території.
… І ось, нарешті, хельсінський Палац спорту "Мессухаллі".
Гімнастки з'являються на підвищеному подіумі. У вправах на колоді Ніна
Бочарова "на голову вища" усіх суперниць - вона виборює золоту
олімпійську медаль, яка стає першою в історії українського спорту. За цю
вправу судді виставили їй оцінку 19,22 балів. Другу золоту медаль
Олімпіади-1952 полтавка здобула у складі збірної СРСР за перемогу в
командній першості. Там же - в Хельсінкі - Ніна Бочарова нагороджена ще
двома срібними олімпійськими медалями за сумою багатоборства в
особистому заліку і вправах з предметами.
У першому опорному стрибку за програмою
багатоборства наша землячка викликала шквал овацій глядачів, отримавши
небувалу для тих часів оцінку - 9,8 бала. Однак перший стрибок проходив
за обов'язкової програми, а другий мусив бути ще карколомнішим, адже він
був довільним. Керівництво радянської гімнастичної делегації примусило
Ніну не ризикувати і виконати не ультра-нову програму, а раніше
відшліфований "шаблон". У підсумку гімнастка отримала лише 9,2 бали і
поступилася у багатоборстві харків'янці Марії Гороховській. У столиці
Фінляндії наша землячка завоювала 4 медалі (2 золоті і 2 срібні), за що
не отримала ані копійки премії, адже спорт у Радянському Союзі за часів
Сталіна був більшовицько-аматорським. Навіть для того, щоб повернутися
після Олімпіади до столиці України, видатні гімнасти світу Ніна Бочарова
і Віктор Чукарін (чотириразовий олімпійський чемпіон 1952 року)
простояли три години в черзі на Київському вокзалі Москви, щоб придбати
квиток на поїзд. Але це ніщо у порівнянні з тим, що орден Трудового
Червоного Прапора, яким була нагороджена Ніна … привласнив собі
начальник відділу Всесоюзного спорткомітету.
У 1954 році Ніна Бочарова стала чемпіонкою світу в
командній першості в складі збірної СРСР, а також здобула срібну медаль
у командних вправах з предметами. Уславлена полтавка вважалася однією з
кращих гімнасток світу кінця 40-х - початку 50-х років ХХ століття, їй
присвоєно почесне звання Заслужений майстер спорту СРСР. Зараз Ніна
Антонівна живе у Києві. Якби в ті часи олімпійці отримували такі премії
як зараз, то Ніна Бочарова могла б стати одним з перших українських
мільйонерів, чесно заробивши свій капітал.
Ніна Бочарова - жива легенда українського спорту,
яку добре знають, пам'ятають і залучають до громадської роботи в ім'я
слави українського спорту. 2008 року наша землячка перемогла у номінації
"Спортивна слава України" національного конкурсу "Герої спортивного
року", який щорічно проводиться спільно Національним Олімпійським
комітетом України і Міністерством у справах сім'ї, молоді та спорту.
Найпрестижніший трофей "Спортивна слава України" особисто вручив Ніні
Бочаровій президент НОК України Сергій Бубка.
На жаль, цього року всіх великих українських
гімнастів зібрала трагічна подія - похорон легендарного Бориса Шахліна,
багаторазового олімпійського чемпіона. Уболівальники пам'ятають сюжет на
одному з телеканалів, де під час поховання Шахліна група видатних
українських гімнастів на чолі з Ніною Бочаровою запропонували Президенту
України відзначити, хоча б посмертно, легендарного гімнаста званням
Герой України.
Леонiд Бартєнєв
Видатний радянський спринтер народився 10 жовтня
1933 року в Полтаві. Випускник Полтавської середньої школи №25,
вихованець тренера Юрія Стешина. Леонід став першим корінним полтавцем,
якому було присвоєно звання "Заслужений майстер спорту СРСР". Він
прокладав собі шлях до олімпійського п'єдесталу пошани в той час, коли
наш вітчизняний спорт тільки починав виходити на міжнародну арену - у
50-ті роки. Йому двічі пощастило стати срібним призером Олімпійських
ігор у Мельбурні (1956 рік) і Римі (1960 рік) в естафеті 4х100 метрів. У
Мельбурні Леонід Бартєнєв стартував на першому етапі і зробив "заспів",
який підтримали москвичі Б. Токарєв і В. Сухарєв (кожен з них двох був
чотириразовим чемпіони СРСР на стометрівці) та бакинець Ю. Коновалов.
Радянський квартет спринтерів фінішував із результатом 39,8 сек.,
встановивши новий європейський рекорд і вперше серед збірних команд
країн "Старого світу" показав час швидше магічних 40 секунд в естафеті.
Ця історична подія сталася 1 грудня 1956 р. Наші співвітчизники програли
лише американцям, які встановили світовий рекорд - 39,5 сек. (про
переднє досягнення трималося аж 20 років - з часів Джессі Оуенса -
Олімпійських ігор 1936 року у Берліні), адже у складі збірної США
виступали чемпіон і срібний призер Мельбурна на "чистій" стометрівці -
Б. Морроу і Т. Бейкер.
У 1960 році в Римі збірна СРСР повторила своє
попереднє досягнення, вдруге виборовши срібні медалі. Леонід Бартєнєв
біг на другому етапі естафети. Він прийняв естафетну паличку від
алма-атинця Г. Косанова, передав її бакинцю Ю.Коновалову, який вивів на
фінішну пряму ленінградця Е. Озоліна (шестиразового чемпіона СРСР з бігу
на 100м). Таким чином, 8 вересня 1960 р. наш земляк Леонід Бартєнєв був
нагороджений другою срібною олімпійською медаллю. У Римі радянські
спринтери показали час 40,1 сек. і програли лише збірній команді
об'єднаної Німеччини, яка повторила світовий рекорд американців (39,5
сек.). Вирішальну роль у перемозі німців відіграв суперспринтер Армін
Харі (за прізвиськом "Біла блискавка"), який вперше в історії легкої
атлетики пробіг стометрівку рівно за 10 сек. за ручним секундоміром.
Шлях до великих перемог Леоніда Бартєнєва
розпочався після того, як він після закінчення школи в Полтаві вступив
до Київського інституту фізкультури. У 1955 р. наш земляк вперше став
чемпіоном СРСР в естафеті 4х100 м у складі збірної України (41,8 сек.)
Через два роки він переміг на 200-метрівці (21,3 сек.), а в 1958 р. став
чемпіоном СРСР на стометрівці у Талліні (10,6 сек.) і в естафеті 4х100 м
(40,5 сек.) Третю золоту естафетну медаль першості країни полтавець
здобув у 1959 році. У 1954 році Л. Бартєнєв став бронзовим призером
чемпіонату Європи у швейцарському Берні в естафеті 4х100 м. Тоді на
доріжці стадіону "Нойфельд" збірна СРСР показала час 40,1 сек. Ще одну
бронзову медаль чемпіонату континенту наш земляк здобув у 1958 р. у
Стокгольмі, теж у складі естафетного квартету.
У 1961 р. під час легкоатлетичного матчу "гігантів"
СРСР - США у Москві Леонід Бартєнєв удруге став рекордсменом Європи
разом зі своїми товаришами Е. Озоліним, Ю. Коноваловим і М. Політіко
(39,4 сек.) Ім'я уславленого полтавця вписане золотими літерами в
історію української легкої атлетики не лише тому, що він двічі
повторював рекорди СРСР у бігу на 100 метрів: 27 травня 1956 року у
Києві та 20 червня 1959 року у Будапешті Л. Бартєнєв показав час 10,3
сек., а 23 червня 1957 року у Києві повторив рекорд країни у бігу на 200
м - 20,9 сек., а й тому, що став першим спринтером України, який
завоював олімпійські медалі на двох поспіль Олімпійських іграх. Численні
рекорди та перемоги на біговій доріжці стверджують те, що наш земляк є
одним з найтитулованіших спринтерів в історії легкої атлетики України ХХ
століття. Більше від нього здобув перемог лише легендарний Валерій
Борзов.
Після завершення активної спортивної кар'єри
Леонід Бартєнєв переїхав з Києва до Москви. Там він працював викладачем
у Центральному інституті фізичної культури і спорту. Захистив дисертацію
доктора педагогічних наук. Працював зі спринтерами збірних команд СРСР,
Росії. Написав багато книжок з теорії та методики легкої атлетики.
Раніше Леонід Бартєнєв щороку приїздив до Полтави, де відбувалися
змагання на призи його імені. Останній раз великий спринтер був у
Полтаві 2003 року, де він і відзначив свій 70-річний ювілей,
організувавши юнацький турнір "Кубок Бартєнєва". Змагання відбулися в
легкоатлетичному манежі полтавського стадіону "Ворскла" за участі понад
двох сотень юних легкоатлетів Полтавщини.
Цікаво, що школа спринту на Полтавщині має свої
великі традиції, фундатором яких був саме Бартєнєв. Окрім нього на
Олімпійських іграх (Сідней-2000) виступав ще один наш земляк Анатолій
Довгаль. До речі, Анатолій, який народився в Лубнах, був багаторазовим
чемпіоном України з бігу на 100 метрів. Як і Бартєнєв, він завоював дві
нагороди європейських чемпіонатів - бронзову медаль зимового чемпіонату
Європи з бігу на 60 метрів і золоту медаль літнього чемпіонату Європи
2002 року в естафеті 4х100 метрів. Щоправда, те "золото" знайшло нашого
земляка через… 4 роки. У 2002 році естафетна збірна України фінішувала
другою у фінальному забігу, завоювавши "срібло". Українці програли
збірній Великобританії, але в одного зі спринтерів команди переможниці
відразу ж виявили допінг у крові. Після цього почалося: спростування,
суди, апеляції, дискваліфікації… Процес тривав чотири роки, поки не було
винесено остаточний вердикт - дискваліфікувати збірну Великобританії,
позбавити її золотих медалей, а чемпіоном Європи вважати збірну України,
яка тоді фінішувала другою. До речі, саме Анатолій Довгаль є
рекордсменом Полтавщини з бігу на 100 метрів, показавши у 2004 році час
10,17 сек. (за електронним секундоміром) і 10,0 - за ручним (2003).
Також прихильники легкої атлетики Полтавщини
сподіваються, що на Олімпійских іграх 2008 року в Пекіні в жіночій
естафеті у складі збірної України успішно виступить полтавка Оксана
Шербак - дворазова чемпіонка України з бігу на 400 метрів і чемпіонка
Всесвітньої Універсіади-2007 в Бангкоку в естафеті 4х400 метрів.
А як тут ще не згадати полтавця Олександра Демуса,
який 1971 року став срібним призером зимового чемпіонату Європи з бігу
на 60 метрів з бар'єрами (на жаль, він раптово помер наприкінці 2007
року), Володимира Очканя - екс-рекордсмена України зі стрибків у
довжину, чемпіона Європи серед юніорів, члена олімпійської збірної СНГ
на Олімпійських іграх 1992 року в Барселоні, а також Тетяну Ткалич -
чемпіону України і бронзову призерку молодіжного чемпіонату світу з бігу
на 200 метрів. І, звичайно, всі ми пам'ятаємо, як у 2007 році чоловіча
збірна Полтавщини сенсаційно зробила золотий дубль, ставши чемпіоном і
володарем Кубка України в естафеті 4х100 метрів. Ось так наші земляки
продовжують славну спринтерську традицію, яку заклав в наших краях
легендарний Леонід Бартєнєв, який цього року святкуватиме свій 75-річний
ювілей. Цікаво, що син і донька Бартєнєва були переможцями і призерами
чемпіонатів Росії з бігу на 100 і 200 метрів.
Ігор ЧЕРЧАТИЙ |
